Що ми говоримо, і як це чують діти?

Спілкуючись з дітьми, дорослі не задумуються про те, як певні слова чи фрази сприймають діти. Як, в їхніх голівках, опрацьовуються ті чи інші ‒ “Обережно! Впадеш!”, “Хлопчики не плачуть!”, “Дівчатка-принцеси, так, себе не поводять!”, “Ну, чого ти плачеш?” чи, навіть, “Нумо, швидше!” тощо.

Як нас чують діти, коли ми робимо їм зауваження?

Перш за все, формулюючи певне словесне посилання до дитини, ми вказуємо на її вчинок, жодним чином не вказуємо на особистість. Наприклад, у садочку, дитина на занятті, починає голосно співати, вихователю важко проводити заняття, відволікаються інші діти, не чути один одного. Фраза ‒ “Перестань, бо ти заважаєш!” не є коректною, бо звернення йде до особистості дитини. “Я ‒ зайвий!” ‒ закрадається в думках дитини. Натомість, ‒ “Мені подобається, як ти співаєш! Але давай, зараз ми поговоримо про пори року, а в кінці заняття, заспіваємо разом.” Дитина в психологічній безпеці, але якщо ця фраза не діє, тоді можна зробити перерву в занятті, дати дітям трішки розслабитися, відпочити, поспівати, але попередньо домовитися, що співаємо ми 5 хвилин, далі, продовжуємо заняття. Цей приклад можна перенести і на побутові життєві ситуації. Головне пам’ятати, завжди, звертаємо увагу на вчинок чи ситуацію, а не на особистість. 

“Ти мене злиш!” ‒ розбираючи цю фразу на тренінгу серед вихователів Кіндервіль PRO, ми дійшли досить цікавих висновків. А що, якщо те, що злить Вас, не злить іншу людину. Наприклад, вас може розізлити коли на вас бризкають воду, хоча, в когось іншого, така ситуація, може викликати сміх, жартівливий настрій. І це нормально, адже всі різні і сприймання однакових ситуацій у всіх різне. Слід пам’ятати ‒ “Так, я можу розізлитись, але це моє суб’єктивне ставлення до подразника, який провокує злість”, ми можемо повідомити людині про це ‒ “Мені не подобається це! Припини! Мені не приємно!” Так, і в спілкуванні з дітьми. Говоримо про ситуацію, вчинок, “подразник”, але не вказуємо на особистість. 

Не забороняємо виражати емоції, не забороняємо злитись та плакати коли дитина так відчуває, це стосується і хлопчиків і дівчаток. Адже, в дорослому віці ‒ емоційна скутість, страх розповісти комусь про негативні емоції чи ситуації, які відбулися в житті, породжують психологічні проблеми.

Вивчаючи цей світ, дитина відчуває різний спектр емоцій, ще не усвідомлюючи їхню причину та результат до якого вони приводять. Емоції можуть відповідати ситуації, а можуть і не відповідати. І це нормально, дитина вчиться та здобуває досвід соціальної взаємодії та поведінки в соціумі. Що тут мається на увазі? Буває так, що хтось впав або вдарився, але ситуація відбулася в комічній формі. Ба, навіть, в соцмережах часто викладають ролики, де люди “смішно” падають чи вдаряються. Так, це може викликати сміх, але далі, ми відчуваємо співчуття та співпереживаємо ‒ це емпатія, її ми здобули з досвідом. В дітей, до 5 років, почуття емпатії,  ще не сформоване, тому, на такого роду ситуації, вони можуть реагувати по-різному, наприклад, гучно сміятися тощо ‒ так, виражаються їхні емоції в дану секунду. 

Як діяти? 

“Це не смішно! Не смійся!” ‒ заборона виражати емоцію, яку зараз відчуваєш. Емоційне притуплення. 

Пробуємо пояснити: “Василько впав. Так, це нам це було трішки смішно, але йому боляче. Я співчуваю йому, мені шкода, що так сталося. Давай разом поспівчуваємо йому, щоб йому не було так сумно”.

Як часто, у спілкуванні з дитиною, ви використовуєте іронію (кепкування, прихована агресія) ‒ “Ану-ну-ну, спробуй, зроби це!”, “Ти в ліфті народився?”, “Що за дикий звір тут реве?”, “А голову ти не забув?”. Діти не розуміють іронії, кепкування чи дружню критику. Для них, ці слова буквальні, які формують думки про неповноцінність ‒ “Зі мною щось не так, щось негаразд, я не такий як всі!”

“Ти що, не можеш сидіти за столом?” ‒ сарказм, який теж малозрозумілий дітям. “Чому не можу? Я ж сиджу за столом! Що не так?”. Поясніть, що ви маєте на увазі, зробіть перерву, хай дитина походить, побігає, а тоді знову повернеться за стіл. 

“Я тебе не чую!” ‒ дитина думає, що вона неіснує, її не чують, вона не важлива.

Так, це може звучати досить грубо та радикально, але крок за кроком, вживаючи на перший погляд, зрозумілі нам фрази у спілкуванні з дітьми, і насправді, малозрозумілі слова для дітей  ‒ ми формуємо та примножуємо висновки дитини, щодо того, наскільки вона цінна та чи має право на існування?

Згадайте ситуації, коли ви, ну просто не могли відповісти на звернення чи питання дитини, бо були дуже зайняті розмовою з іншою людиною чи справою. Що виникає в думках дорослого ‒ “Дитина прагне уваги! Я не зверну на нього увагу і він перестане!”, говорите чи навіть кричите на дитину ‒ “Я зайнята, ти що, не бачиш?”, “Почекай, я зараз не можу тобі відповісти!”, “Будь чемний! Мама має поговорити” тощо. До речі, про значення слів чемний-нечемний ми писали раніше у нашому блозі.

Не слід одразу думати, що дитини невихована, чи це свідоме бажання перебити маму або привернути до себе увагу. Такою поведінкою, дитина пересвідчується, що вона цінна для мами, що вона існує, її чують і вона важлива. Навіть коли мама говорить з подругою ‒ я, також, для неї існую.

В таких ситуаціях, можна домовитися з малечею про певний механізм дій. Коли мама дуже зайнята чи говорить з іншою людиною, а дитина хоче щось розповісти тут  і зараз, показати чи спитати в цей момент ‒ невербальна мова стане у цьому помічником.

Нехай дитина, яка терміново хоче щось показати чи повідомити мамі, просто покладе руку їй на плече, так мама розуміє, що дитина має до неї питання і у відповідь може погладити руку малечі. Після важливої розмови обов’язково слід запитати дитину, що вона мала на увазі, що хотіла розповісти тощо. Такий невербальний контакт є чудовим методом спілкування між зайнятою мамою та дитиною, якій просто необхідно відчути себе цінною та пересвідчитись у своєму існуванні.

Дитина відчула віддачу, мама знає, що дитина має потребу і дасть їй зв’язок. 

Якщо використовувати фрази, на кшталт: “Я зайнята. Я не можу зараз” ‒ дитина стає більш нав’язливою у своїх спробах “пробитися” до мами та поборотися за її увагу.

Найгірше для дітей ‒ це ігнорування. Коли ви робите вигляд ніби не чуєте чи не бачите дитину. Це вщент руйнує її самоцінність та відчуття потрібності. Краще вже насварити за провину ніж проігнорувати (в даному випадку ‒ насварити це менше зло, ніж ігнорування). Бо дитина починає сумнівається чи вона існує, чи її чують та розуміють її потреби, що її емоції мають право на існування.

Як нас чують діти коли ми їх хвалимо?

Хвалити ми можемо за результат ‒ “Чудово! Ти впорався. Ти прибіг першим!”.

І за процес, навіть, якщо не досягнуто кінцевої цілі ‒ “Молодець, ти спробувала!”

Залежно, за що ми хвалимо дитину, на тому й ставимо акцент. Що головне для вас ‒ ціль чи процес її досягнення?!

Якщо в дитини є ціль, наприклад, стати геніальним художником, процес досягнення може бути різним, але за нього теж слід хвалити: “Ти класно підібрав фарби. В тебе гарна ідея щодо цієї картини”. Так, це може бути не найкращий малюнок, не всім подобатися, але знайдуться люди, яким це точно буде цікаво та вони вважатимуть роботу ‒ шедевром.

Чи важливо нам, як нас чують і розуміють діти?

  • “Цього не можна, бо я так сказала!” ‒ дорослий використав свою перевагу, знецінивши, при цьому, бажання та почуття дитини. Скажіть: “Цього не можна робити/перестань це робити, бо в наші сім’ї є правило і ми всі його дотримуємося”. Але, тоді, важливо зробити нараду і прийняти ці правила разом із дитиною.
  • “Дівчинка має бути чемна!”, “Хлопчики не скиглять!” ‒ ти не можеш виражати ці емоції, ти не має право відчувати злість та негативні емоції,  а тим більше, показувати їх іншим. Скажіть: “Ти плачеш, бо тобі неприємно/боляче?”, “Так не слід робити, бо комусь це може бути неприємно.” Поясніть, але не забороняйте виражати свої почуття.
  • “Поки не доїсиш все, нікуди не підеш” ‒ провокуємо розлади харчової поведінки в майбутньому, не враховуємо потреби дитини. 
  • “Ти знаєш скільки це коштує?” ‒ звісно, це більше саркастично звучить питання звернене до дитини, тим не менш, очевидно, що дитина не знає ціну, і їй на даному етапі, це й не так важливо, як наприклад, дослідити іграшку з середини, спробувати на смак, кинути з висоти, занурити у воду тощо ‒ щоб розібратися як вона працює, дослідити детальніше, умовно поекспериментувати для того, щоб зробити важливі висновки для свого розвитку.
  • “А Остап так не робить. Він хороший хлопчик!” ‒ не порівнюйте дитину з іншими, не докоряйте, краще скажіть: “Я люблю тебе таким яким ти є”. Щоб дитина відчувала свою цінність для вас, щоб слова не породжували страх, почуття сорому, боязнь проявити себе. 
  • “Будеш нечемний, залишу тебе тут!” ‒ шантаж, в дитини виникає страх бути покинутою батьками за прояв своїх емоцій. Умовність любові ‒ “люблять тоді, коли я роблю очікуване” ‒ думає дитина.

Пам’ятайте, про те, що невербальна мова теж важлива. Тон, емоційне забарвлення слів при якому ви пояснюєте дитині ту чи іншу ситуацію. Слід пояснювати доброзичливо, з позитивною перспективою, з прийняттям дитини, її емоцій, почуттів, вчинків, без іронії і з точки зору партнерської позиції.

Важливо, пояснити дитині чому так, а не інакше, використати “метод ліфта” у вихованні ‒ опуститися на рівень розвитку дитини, зрозуміти її емоції чи потребу в даний момент.

У приватному садочку Кіндервіль PRO, є можливість отримати індивідуальну консультацію з питань виховання та розвитку дитини. Пропрацювати моменти у спілкуванні з малечею та отримати корисні практичні рекомендації з тих питань, які викликають у вас сумніви.

Кіндервіль PRO ‒ приватний садочок для дітей від 1,5 року. Ростіть та розвивайтеся разом з нами.

Більше дізнатися про садочок можна за номером 097 986 3938.

вул. Панаса Мирного, 37